ТУРЕЧЧИНА

8-13 жовтня

У вівторок зранку, вже повністю екіпіровані (тобто, речі у баулах, баули – на багажниках), ми залишаємо затишні кам’яні апартаменти у Гереме. Одразу за містом робимо тривалу зупинку, тут розташований музей під відкритим небом. На доволі великій території знаходяться 7 скельних церков. У більшості з них непогано збереглись фрески та меблі з каменю. Однак, цей музей є одним з найвідоміших місць Кападокії, тому тут постійно сновигають натовпи туристів. І потрібно запастись терпінням, якщо є бажання зробити цікавий кадр. 

За 2 години залишаємо й музей. Що ж, лафа рано чи пізно закінчується, і ось у нас починається найскладніша ділянка нашої поїздки – через гори на південь, до моря. Найближчі 6 днів наш маршрут складатиметься на 80% зі спусків та підйомів. Рекордний набір висоти за один день складав 700 метрів, а максимальна висота, яку підкорили – це 1250 м над рівнем моря. 

Тут я знову вдамся до порівнянь з хорватською велопоздкою. Гірська Туреччина на порядок виснажливіша, ніж Трансадріатичне шосе: більші перепади висот, відчутно припікає сонце, незважаючи на жовтень, і так не вистачає освіжаючого морського бризу:) З іншого боку, траси ширші, а рух ними не такий насичений. А для любителів полоскотати собі нерви – практично відсутні відбійники на небезпечних ділянках доріг… І ще один цікавий момент – майже кожен другий турецький водій вважав своїм обов’язком посигналити нам. 

Зауважу, що наша велика велогрупа досить часто була в центрі уваги у місцевих, і, в ряді випадків – об’єктом безкорисливої допомоги. В Стамбулі, єдиний велосипедист, якого ми там зустріли, допоміг усунути поломку одного з наших велів та провів відставших членів групи до автовокзалу. Вже у горах, на привалі, коли ми переводили дух після чергового спуску-підйому, до нас під’їхали працівники дорожньої служби. Розпитавши, хто ми, звідки та куди їдемо, вони пригостили нас великою коробку лукуму та фруктами. Тут же, але на наступний ранок, хазяїн придорожньої чайхани пригостив нас чаєм. При цьому він влаштував міні-концерт, виконавши кілька пісень під супровід сазу (музичний струнний інструмент). 

Цікаво складались стосунки й з місцевою малечою. За нами та перед нами бігали, просили фото та гроші. Була ситуація, коли нас обстріляли камінцями. Але то був не «розбійний напад», а, як ми вирішили, специфічний спосіб привернути до себе увагу. У невеликому гірському містечку, після обіду у місцевій кафешці, нас та наші вели ледве не розібрали на сувеніри школярі. Причому дівчатка не особливо відставали у цій справі від хлопчаків. 

Загалом, незважаючи на те, що готували їсти ми самостійно, в польових умовах, час від часу харчувались також й у кафе. Тут серозним «паливом» для велотуриста виявилась чорба. Це суп з чечевиці, схожий за консистенцією на розварений гороховий суп. Найкраще смакує чорба з долькою лимону. А з-поміж місцевого м’яса мені найбільше сподобалась риба))) Ресторанна форель обсмажена у сухарях, або у виконанні Андрія, на грилі. Смакота… 

Цікавим нюансом турецьких закладів харчування є те, що хліб та вода в них є безкоштовними та безлімітними. В ряді випадків, господарі кафе, бачачи нашу любов до чаю, робили і його також безлімітним. Найпопулярніша ємність – мікростакан, на 100 мл., схожий на велику стопку. Тому вся наша група робила по 2-3 заходи чаювання. І ще одним напоєм, дуже доречним у їзду під сонцем, є айран. Це щось проміжне між сироваткою та кефіром, доволі відчутно підсолене. Продається у всіх магазинах та коштує копійки (0,2 дол.) «Спрайт» відпочиває!