Хорватія

14/06 Четвер (Макарська - Клек - Неум - Баня)

По прикидкам Андрія часу, щоб доїхати велами до Дубровника та не лягти при цьому кістками, не вистачає. Тому вирішено «прискоритись» - відрізок шляху між Макарською та боснійським кордоном подолати рейсовим автобусом. Розрахунок на те, що у хорватських міжміських автобусах багажний відсік дуже великий, і нам вдасться розмістити там велосипеди. 

Після короткої прогулянки ранковим містом ідемо на автостанцію. Купуємо квитки, частково розбираємо вели та запаковуємо у чохли. Проти, коли підходить наш автобус, знову виникає форс-мажорна ситуація. Подорожуючих у ньому багато, і, відповідно, багажне відділення заповнене практично вщент. Місця навіть для одного вела немає. Після з’ясування стосунків між водіями та касою вокзалу (гроші-то за квитки сплачено) уся група, крім Андрія, грузиться в автобус. Речі забираємо з собою, а частину велобаулів доводиться взагалі взяти з собою до салону. Андрій з усіма велами лишається на автостанції. Він спробує наздогнати нас більш пізнім бусом, або домовитись про перевезення велосипедів з кимось із місцевих таксистів. 

Цих 80 км бус долає досить повільно, за 2 год. У Клеку, прикордонному селищі, вивантажуємо наші речі на автобусній зупинці, і група розбрідається хто куди. Хтось пішов на набережну, хтось спить, а хтось засмагає прямо біля речей на зупинці. Селище маленьке, його центр – це площа перед готелем з кількома крамничками. На оглядини центру та набережної вистачає 20 хвилин. 

Через 2 години після висадки у Клеку нас наздоганяє Андрій з велосипедами. На рейсовий бус повантажити їх так і не вдалось, тому довелось скористатись послугами приватного бусика. 6о км цього задоволення коштували 100 євро… 

Знудившись в очікуванні, швиденько збираємо вели та чіпляємо велобаули. Пролітаємо останні кілометри до кордону з Боснією та Герцеговиною. На пункті митного контролю – коротка зупинка, показуємо свої паспорти. На жаль, ніяких штампів про перетин боснійського кордону нам не ставлять :) За годину заїжджаємо в Неум, місто, розташоване на коротенькій 20-кілометровій ділянці узбережжя Адріатики, яка належить Боснії. 

Я вже не раз задумувався над тим, чому хорвати виявились такими «мажорами». Після розпаду Югославії Хорватія отримала 90% югославського узбережжя Адріатичного моря. Решта республік або зовсім не мають виходу до моря, або вдовольнились такими скромними наділами, як Боснія. 

Враження, що ти вже в іншій країні, не виникає. Заходимо до магазину, в надії прикупити якогось магніту в стилі «Welcome to Bosnia!». Але усі магніти, що там продаються – на тему Дубровника. Купую воду, цінник на якій – у місцевій валюті, боснійських марках. Проте на касі без проблем приймають куни та відраховують нам решту. 

Після обіднього перекусу на боснійський території сідаємо на вели, і десь хвилини за 40 ми вже знову в Хорватії. Хоча поруч гори, ця ділянка траси досить рівна, і ми долаємо лише один серйозний підйом перед селищем Слано. Проїхавши його, ми звертаємо з траси та їдемо місцевою дорогою у селище з промовистою назвою Баня. Там, у кемпінгу на узбережжі одного з відгалужень Колоцепської протоки, ми маємо провести свою передостанню ніч у Хорватії.