Грузія

9/09 П’ятниця (Тбілісі-Бакуріані)

Зранку зібрав свої речі, попрощався з господарями, та вирушив на автостанцію Дідубе. Прямих рейсів на Бакуріані  на момент мого приходу не було, а лише до Боржомі. Це 2,5 год. їзди, 30 грн. З маршруткою мені певною мірою пощастило – виявилось, що вона йшла до Цагвері. А це вже на півдорозі між Боржомі та Бакуріані. Зійшовши у Цагвері, я пішов далі пішки, по мальовничій гірський дорозі. На одному з поворотів дороги раптово натрапив на стареньку, яка чекала на маршрутку. Трохи з нею поговорили та разом сіли у вже забитий вщент людьми та речами бусик.

У Бакуріані знайти житло не проблема. Це гірськолижний курорт, на зразок нашого Яремче. Свого часу тут навіть збирались проводити зимову олімпіаду. Тому взимку тут вирує життя, а зараз – штиль. Повноцінний готельний номер коштував 120 грн. за ніч. Харчувався тут же, у їдальні на першому поверсі. Це були, вкотре, хінкалі – дешево, сердито та поживно.

Поруч з моїм готелем виявився вже колишній будинок культури з маленькою площею, на якій стояло погруддя зі знайомим обличчям. Бабуся, яка торгувала поруч місцевим секонд-хендом, розказала, що це ніхто інший, як дядя Сталін. А пам’ятника в Горі йому нібито вже немає. Вона ж просвітила, що в Бакуріані живе чимало нащадків українців. І справді, гуляючи селищем, я раз-по-раз наштовхувався поглядом на русяві чуби…

У Бакуріані є ще одна фішка – мініатюрний вокзальчик та вузькоколійка, яка сполучає селище з Боржомі. Загальний час в дорозі 2,5 години, це дуже повільно, як на 40- кілометрову відстань. Проте, місцеві пейзажі того варті. В народі цю вузькоколійку називають кукушкою. Розклад її руху періодично змінюється – ходить або раз на день, або двічі. Потрібного мені на завтра ранкового рейсу вже не було, а денний, о 2 годині, не влаштовував. Тому вирішив вертатись у Боржомі бусом.

Під час вечері став свідком невеличкого грузинського застілля з танцями та піснями. Дуже видовищно й колоритно, і співають гарно. Уявляю собі, як святкують у Грузії весілля!..

10/09 Субота (Бакуріані-Вардзія-Ахалцихе)

Прокинувся пізно, біля восьмої. На дворі стояли такі хмари, ніби от-от розпочнеться травнева гроза. Сходивши на автостанцію, розвідав ситуацію: перша маршрутка відходила на Тбілісі о 9 ранку, наступна, на Боржомі – об 11-й. Загалом, буси йдуть у напрямку Боржомі з інтервалом у 1-2 години. Вирішив не поспішати, а, спокійно зібравшись та поснідавши, йти на 11-годинну маршрутку.

За 40 хвилин доїхав до Боржомі. На той момент вже пішов дрібний дощик, і з’явилась задня думка повернутись до сонячного Тбілісі. По плану ж у мене наступною запинкою мало бути Вардзіа, печерно-монастирний комплекс у  горах над Мткварі.

Отож, куди мені далі рухатись, я вирішував методом «орел-решка»: куди буде перша маршрутка – на Тбілісі чи Вардзіа – туди й їду. Першим виявився бусик на Ахалцихе (це по дорозі на Вардзіа).  Ця випадковість і визначила мій маршрут впродовж останньої третини грузинської подорожі.

З Ахалцихе ходять буси на Вардзіа (1 година, 15 грн.), Тбілісі (3 години), Батумі, та у кілька ближчих районів. До Ахалцихе з Тбілісі є залізнична гілка. Але пасажирські поїзди сюди зараз не ходять – йде реконструкція місцевого вокзалу, його збираються перенести за місто, за зразком Батумі.

В Ахалцихе я дещо шиконув. Не чекав на маршрутку, а узяв таксі. Водій – грузинський армянин Міша – виявився цікавим співрозмовником: в дорозі поговорили про політику, економіку, історію, філологію тощо. Сама поїздка зайняла 4 години (з них 2 години піших походеньок у Вардзія), та обійшлась у 240 грн. По дорозі туди глянув на ще кілька цікавих місцинок – фортецю Тмогві, печери Ваніс-Квабебі.

Сама Варздзіа справила грандіозне враження – архаїчних споруд таких масштабів я ще не зустрічав.  Вхід у печерне місто коштує 15 грн. . На території комплексу є діюча підземна церква з цікавими фресками. Дальня частина комплексу закрита для відвідувачів – там живуть монахи.

Загалом, якщо барахла з собою небагато, а часу вдосталь, то краще їхати маршруткою, з ночівлею у гест-хаузі поруч із Вардзіа. Тоді можна буде спокійно оглянути і саме печерне місто, і околиці – там є багатенько цікавих місць.

Повернувся у Ахалцихе надвечір.  Таксист Михайло допоміг знайти готель та дещо збити ціну за номер (до 120 грн.). Вечірній час витратив на оглядини місцевої фортеці (там зараз ремонт), та центру міста. З’ясувалось, що вікна мого номеру виходять якраз на цю фортецю. Щастить же з краєвидами…

Покоївка мого готелю виявилась одеситкою, вона покинула Україну майже 30 років тому разом з чоловіком-військовим. Вже тривалий час вона сама, і хотіла б повернутись додому. Однак, на з/плату 6 ларі у день зробити це проблематично.