Йорданія

18-23 березня

Вітчизняний авіаперевізник, який «спеціалізується» на перельотах з України в Йорданію – UM Air. Не так давно вони змінили свій базовий аеропорт з гамірного Борисполя на спокійні Жуляни. З усіх сторін цей новий для мене аеропорт справив гарне враження. Дуже зручно і дешево добиратись сюди з залізничного вокзалу Київ-Пас. – 10хв. пішки плюс 15хв. їзди тролейбусом. Зупинка маршруту №9 якраз неподалік від входу у міжнародний (він єдиний) термінал Жулян. Термінал компактний, суботнього ранку відвідувачів у ньому небагато. З Жулян літають кілька міжнародних лоукостів та чартерних рейсів, а також внутрішні перельоти. 

Наш аманський рейс заповнений десь на третину (!), переважно йорданцями. Годують, як на економ-варіант квитків, дуже добре. Навіть подають вино. Італійське, щоправда…))) 

В Амані прибуваємо у новий термінал міжнародного аеропорту королеви Алії – величезну доволі пустинну споруду 2013р. побудови. Швидко проходимо контроль, збираємо велосипеди та вириваємось на волю. Мета сьогоднішнього 40-км. переїзду – готель у Мадабі. 

Доволі одноманітні у цій частині Йорданії пейзажі пожвавлює реакція автомобілістів на нашу велогрупу – нам сигналять клаксонами та фарами. У Йорданії вел – річ доволі екзотична. Більшість місцевих мають авто. В тренді – повноприводні «японці» та «корейці», джипи та пікапи. У сільській місцевості населення займається переважно скотарством. Тому такими автівками зручно перевозити свої статки по складній місцевості. Велосипеди ж бачили кілька раз за всю двотижневу поїздку, у підлітків. 

В Мадабу прибуваємо вже в сутінках. Ще деякий час їдемо колоритними вузенькими вуличками центру міста. Ввечері тут вирує життя: працює безліч крамничок, сновигають перехожі, ми заледве встигаємо лавіювати між потоком авто. 

Мадаба – невелике місто, відоме своїми античними мозаїками. Найвідоміша з них – мапа Святої землі VI ст., викладена на підлозі храму святого Георгія. І ранок наступного дня приділяємо пішій екскурсії місцевими церквами та мечетями. У храмі святого Гергія побували на незвичній для нас християнській православній службі, виконуваній арабською, та супроводжуваною співом священника. 

По обіді робимо нетривалий переїзд на гору Нево. Звідси, згідно Біблії, Бог показав Мойсею Землю обітовану. Тут же знаходиться і Меморіал Мойсея, де його поховано. З гори відкриваються мальовничі пейзажі долини Мертвого моря. Довжелезний 20км спуск – і ми опускаємось з висоти 820м до -400м (нижче рівня моря). Якщо з ізраїльської сторони Мертвого моря СПА-інфраструктура щільна і добре розвинута, то Йорданія почала приділяти цьому увагу лише останні роки. І готелів тут поки що з пів-десятка. Після готелів починається «набережна» - узбіччя траси, де місцеві ввечері влаштовують «виїзди на природу»: чай, килими, кальян, вид на Мертве море… 

Вже в темряві розбиваємо табір у каньйоні Ваді Зарка. По ньому протікає річечка, яка бере свій початок з термальних джерел Hammamat Ma’in. Як виявилось зранку, це дуже мальовничі місця. І на пів-дня влаштовуємо каньйонинг уздовж термального потічка. Йти приємно, температура води поступово зростає з +25С до +35С. Місцями валуни та водоспади влаштовують суттєві перешкоди, і для їх подолання необхідна певна фізична підготовка. 

Опісля даємо відпочинок втомленим ногам у водах Мертвого моря. Хто хоче – фотографується у морі, лежачи на воді та «читаючи» газетку. Це одна з фішок «купання» у дуже солоній воді, яка просто виштовхує тіло на поверхню моря. Можна обмазатись місцевими цілющими грязями, і потім обмитись у невеликих джерелах-калюжах з термальною водою, що є поруч. У них вода вже майже гаряча. Весь комплекс СПА-процедур безкоштовно і в одному флаконі!))) 

За каньйоном, де ми ночували, через 20 км., є більш відомий каньйон Ваді Муджиб. Він значно більший за масштабами, на його території діє національний парк, каньйонинг по якому платний. Кілька маршрутів у парку проходять по сухій місцевості, а кілька є «мокрими» - потрібно йти по воді, яка подекуди може сягати рівня груди. «Мокрі» маршрути відкриті лише з квітня по жовтень, так як в інший час потік води там занадто бурхливий. 

Вкластись у графік та стати на нічліг засвітло нам завадили поліціанти, які вирішили влаштувати перевірку документів та розпити на тему «Хто, звідки, куди, де ночуєте?». З англійською у них було кепсько, а питань багато, тому інтерв’ю затягнулось. В інших випадках наше спілкування з поліцейськими (їх постів на йорданських дорогах багато, особливо на трасі вздовж Мертвого моря) обмежувалось лише показом закордонного паспорта. 

Зранку прогулялись узбережжям моря, де охочі могли набрати знаменитої солі. Її концентрація у воді така, що нею обросло прибережне каміння. Та й сама сіль утворює химерні «скелі», «кригу», «гальку». 

Проїхавши ще уздовж узбережжя, до закінчення північної частини моря (у 70-хх роках XX ст. на Мертвому морі утворився перешийок, що поділив його на 2 частини: північну – рекреаційну, та південну, де знаходяться фабрики з видобутку мінералів), знаходимо пікап, що має закинути нас знову у гори, до міста Аль-Карак. Там знаходиться замок Карак, збудований хрестоносцями для контролю за Святою землею, один з трьох найбільших у регіоні. Після війни з Саладіном європейці залишили свій форпост, і ним тривалий час володіли мамлюки. Як на мене, ця добре збережена та реконструйована, величезна споруда на 1000 м пагорбі, є одним з найцікавіших рукотворних туристичних об’єктів Йорданії. 

У місцевій, нетуристічній, кафешці, обідаємо. Обід поживний: мансаф (баранина у кисломолочному соусі), руз маа шааріє (рис з вермішеллю-павутинкою), хумус (паста з нуту), овочі, тонкий білий хліб, схожий на лаваш. За-все-про-все – 4 динари з людини (~150 грн.). 

Наступного дня погода псується. Небо затягує хмарами, сильні пориви зустрічного вітру, моросить дощ, який періодично переходить у справжню зливу. Загалом, така погода є нетиповою для посушливої Йорданії, клімат якої схожий на ізраїльський. Влітку тут вкрай спекотно. Зима м’яка, сніг – рідкість, на півночі країни це сезон дощів. Для активного, екскурсійного, туризму найкращий час – перша половина весни, або жовтень-листопад. В Акабі (південний регіон країни, що виходить на Червоне море) купатись, в принципі, можливо цілий рік. Температура води не опускається нижче +20С. Але взимку тут дують вітри, і «високий» пляжний сезон починається з квітня-травня. 

З обіду, зважаючи на обмаль часу та складний підйом, наймаємо пікап, який підвозить нашу групу до центру відвідувачів замку Шобак, ще одного спадку епохи хрестових походів. Намети збирались ставити десь неподалік, але управитель запросив переночувати нас в одному з приміщень центру. Родзинкою було те, що приміщення виявилось невеликим етно- та археологічним музеєм. Загалом, доброзичливість та гостинність місцевих на високому рівні. В ряді складних ситуацій нас та наші вели безкоштовно підвозили автівками, давали поради, де краще поставити намет чи цікавіший варіант шляху, просто зупинялись, щоб спитати, чи все ОК. З іншого боку, увага дітвори до велосипедистів може комусь здатись занадто нав’язливою. 

Зранку навідуємось у сам замок. Він, як і Карак, знаходиться на високому пагорбі-скелі, що контролює навколишню місцевість. Дещо менший за розмірами, Шобак вразив своїм довжелезним підземним спуском до колодязя з водою. Спуск крутий, неосвітлений, і без ліхтарика може бути «квитком в одну сторону». 

Опісля ми робимо велопереїзд, і на його завершення нас чекає довгий та приємний спуск-серпантин до селища, поруч з яким знаходиться так звана Мала Петра. Це невеликий, до 1км., каньйон, у скелях якого давніми набатейцями висічені фасади споруд. За площею він значно менший за основну Петру, але вхід у нього безкоштовний. 

Нарешті їдемо на поселення у Ваді Муса, містечка, в якому зосереджено інфраструктуру для комфортного перебування відвідувачів Петри. Цим днем і завершується умовна «велосипедна» частина нашої поїздки до Йорданії.